Внутрішні контакти: рецепція – комунікація – традиція

Через те що поняття «впливу» налаштовувало на виявлення однобічної залежності літературного явища від його історичних джерел, воно у XX ст. уточнювалося й доповнювалося, а подекуди й витіснялося іншими – ширшими, місткішими, гнучкішими – категоріями, такими як «рецепція», «контекст», «міжлітературна комунікація», «інтертекстуальність». Ігор Качуровський запропонував схему, на підставі якої можемо судити про зв’язок між двома письменниками:

1. Присвята власних творів.

2. Згадування (у художніх творах, статтях, листуванні): а) імені автора; б) його творів (у цьому разі можна говорити про зв’язок як у плані позитивному, так і негативному).

3. Цитування: а) в епіграфах; б) у тексті.

4. Ремінісценції (у вузькому значенні).

5. Запозичення формальні: а) лексичні; б) у галузі метрики; в) фоніки; г) строфіки; ґ) архітектоніки.

6. Наслідування: а) стилістичні; б) жанрові; в) у галузі формально-технічних засобів.

7. Звернення до тих самих чи подібних: а) мотивів; б) ситуацій; в) сюжетів; г) персонажів.

8. Переспіви.

9. Переклади (добровільний вибір матеріалу для перекладу майже завжди свідчить про певну симпатію перекладача до перекладеного твору).

Поза властивою художньою творчістю лишаються: а) статті, рецензії та есеї про даного автора; б) публікація або редагування його творів (якщо це наслідок вільного вибору).

Рецепція – це синтетична форма генетично-контактних зв’язків, яка полягає у сприйманні ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників та літератур і їхньому творчому переосмисленні в національному письменстві чи творчості митця.

Притім, на відміну від впливу, рецепція може бути не лише пасивною і позитивною, а й активною і полемічною, що проявляється, скажімо, в пародіюванні («Енеїда» Вергілія – «Енеїди» італійця Дж.Б.Лаллі, француза П.Скаррона, австрійця А.Блюмавера, росіянина Н.Осипова, українця І.Котляревського), концептуальному переосмисленні («Севільський ошуканець, або Камінний гість» Тірсо де Моліни – донжуанівська тема в Ж.-Б.Мольєра, П.Корнеля, К.Ґольдоні, Д.Г.Байрона, А.Пушкіна, Б.Шоу, Лесі Українки, М.Фріша…) та інших формах творчого засвоєння.

За проф. Анатолієм Волковим запозичуватися можуть різні елементи претексту:

- сюжет (так переважно чинили Алішер Навої, Вільям Шекспір, Бертольд Брехт);

-окремі мотиви (скажімо, мотив польоту на Місяць, що вперше появився в опублікованому посмертно 1657 р. утопійному романі Сірано де Бержерака «Інший світ, або Держави та імперії Місяця», породив цілий тематичний кущ сюжетів у романах «Незвичайна пригода Ганса Пфалля» Едґара По, «З Землі на Місяць» та «Навколо Місяця» Жуля Верна, «Подорож пана Броучека на Місяць» Сватоплука Чеха тощо);

- персонажі (роман «Дон Кіхот» Сервантеса – комедія Генрі Філдінґа «Дон Кіхот в Англії», поема «Молитва за нашого пана Дон Кіхота» Рубена Даріо; трагедія «Гамлет» Шекспіра – поема «Смерть Гамлета» Миколи Бажана);

- композиційні, стильові та інші поетикальні форми; наприклад, композиційно-стильові риси байронічної поеми, що сформувалися у «Чайлд Гарольді» та «Дон Жуані», стали взірцем для «Беньовського» Юліуша Словацького, «Євгенія Онєґіна» Александра Пушкіна, «Гайдамаків» Тараса Шевченка й інших поемних творів доби романтизму;

- висловлювання (цитати, епіграфи) тощо.

Термін трансплантація перенесений у гуманітарні науки з біології, де він означає пересаджування з наступним приживанням тканин і органів у межах організму або від одного організму до іншого. У літературній компаративістиці під трансплантацією (прищепленням) мають на увазі запозичення певного трансплантанта (жанру, стилю, ідеї, теми, сюжетної схеми, персонажа, поетикального засобу) для дальшого його розвитку. На відміну від елементарного запозичення, яке відзначається одноразовістю, локальністю, прагматичним призначенням, трансплантація – це таке запозичення, яке передбачає, як правило, подальше культивування трансплантанта, творення нової літературної традиції в національному письменстві.

В Україні часів Київської Русі побутували твори власне болгарського письменства. Особливо популярними були апокрифи (грец. apokryphos – прихований, таємний) – твори, що розповідали про події та осіб священної історії, але не ввійшли до канону Святого Письма, хоча були своєрідною духовною їжею для найширших верств середньовічної публіки. Серед апокрифів були старозаповітні і новозаповітні. Українські апокрифічні сюжети збирав, публікував і творчо використовував Іван Франко. Він з’ясував, що до апокрифів, які мандрували різними країнами, додавався місцевий матеріал, фольклорні леґенди.

Запозичений матеріал отримує різну міру концептуального переосмислення і зазнає неоднакових композиційних та стильових змін, у зв’язку з чим можна говорити про різні форми його відтворення і перетворення.

До полюса відтворення тяжіють, наприклад, переклад, парафраза, наслідування (інтертекстуальний спосіб виразу творчого авторського задуму шляхом відтворення загальних змістових чи формальних рис ориґіналу-взірця), епігонство (сліпе наслідування чи механічне копіювання претексту, що трапляється у масовій літературі, як-от явище «котляревщини» у XIX ст., а в XX – кримінальний роман чи фентезі, творені за жанрово-тематичними і композиційно-стильовими шаблонами).

До полюса перетворення спрямовані різні види творчої трансформації- зміни запозиченого матеріалу внаслідок різноманітних способів творчого опрацювання: комбінування його із власними, автохтонними елементами, продовження запозиченого сюжету та розвиток ідейного змісту, полеміки з ним, пародіювання, травестування, стилізації, осучаснення й архаїзації тощо. Скажімо, до трансформаційного засобу доповнення відомого сюжету і його реінтерпретації звернулися Байрон та Франко у поемах «Каїн» та «Смерть Каїна», в яких ідеться про подальшу, не описану в Біблії, долю першого вбивці.

Особливим різнов%"boxTitle">������ �����