За даними МОЗ України, в країні діє Державна цільова соціальна програма "Трансплантація", в даній програмі працюють 7 державних трансплантаційних центрів. В цих центрах щороку могли проводити приблизно до 6500 операцій з пересадки печінки, серця та нирок. Проте, за даними головного трансплантолога МОЗ України, лікарі роблять лише один відсоток від необхідних операцій. Наприклад минулого року лише 86 пацієнтам пересадили нирки й то виключно завдяки донорству родичів. А от пересадку печінки вдалося зробити лише 14 хворим, а серця взагалі одному пацієнтові. Такі показники в Міністерстві охорони здоров'я пояснюють фактичною відсутністю внутрішніх органів для подібних операцій.

Український уряд вирішив що потрібно щось з цим робити й наприкінці минулого року запропонував законопроект який ввів в жах пересічних українців. За даним законопроектом кожен українець якщо він при житті офіційно не заявить що він не бажає бути донором органів то після його смерті лікарі трансплантологи можуть використовувати його органи для трансплантації. Тобто за замовчуванням кожен громадянин України стає потенційним донором. Бо мені важко уявити якогось відчайдуха який прочитавши даний законопроект побіжить до поліклініки щоб написати відповідну заяву. Знаючи що в разі потреби йому потрібно буде звертатись в тую ж поліклініку за медичною допомогою. Й так як труп який розкладається трансплантологам не цікавий запропоновано вважати що якщо лікарі констатують в людини смерть мозку то її можна використовувати для трансплантації.

Визначення термінів

Трансплантологія - розділ медицини, що вивчає трансплантацію органів, і галузь медичної практики, котра здійснює трансплантацію.

Трансплантація - спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту (реципієнт - особа, для лікування якої застосовується трансплантація) органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи тварини.

Враховуючи той факт що такі операції давно вже вийшли з розряду наукового інтересу який полягав в намаганню вчених винайти «вічне життя» продовжуючи його завдяки замінні хворого органу. Й враховуючи що такі операції шалено дорогі можна визначити що транспонталогія це метод лікування при якому завдяки незаможних та соціально незахищених людей продовжують життя якійсь заможній людині. Продовження життя одним за рахунок смерті інших.

В даному есе я не буду обговорювати такі напрямки транспонтології як пересадка шкіри чи пересадка кісткового мозку. І не тому що при пересадці шкіри наприклад при великих опіках донором шкіри є сам пацієнт. А при пересадці кісткового мозку найчастіше донорами стають найближчі родичі. Такі операції не приводять до смерті донорів.

Хоч для ознайомлення можна зазначити що є такі види трансплантації.

Аутотрансплантація - у даному випадку реципієнт є донором для себе.

Ізогенна трансплантація - донором трансплантата є генетично ідентичний реципієнту однояйцевий близнюк реципієнта.

Аллотрасплантація, або гомотрансплантація, - донором трансплантата є генетично та імунологічно відмінний людський організм.

Ксенотерапія (міжвидова трансплантація) - передбачає трансплантацію органів людині від тварини.

З історії розвитку трансплантології

МОЗ повідомляє: «Вперше експериментальна пересадка органу була проведена в Австрії ученим-хірургом Е. Ульманом. Він старанно працював над винаходом судинного шва, а в січні 1902 року представив на раді Королівського товариства хірургів козу з пересадженою на шию ниркою собаки. Хоч сама операція пройшла успішно, але вже через три тижні відбулося відторгнення органу, причини якого в той час ще не могли бути встановлені.

Знаменна подія відбулася в 1910–1912 роках в Нью-Йорку — А. Каррель під час незалежного наукового дослідження з застосування судинних швів здійснив кілька успішних операцій по пересадці нирок на тварин і довів можливість зшивання швів і повне відновлення кровообігу в пришитому органі. За дане відкриття в медицині А. Каррель був удостоєний Нобелівської премії. Технічні складності з пересадки нирки були вирішені, але от проблеми відторгнення і раніше залишалися непереборними. Були навіть неодноразові спроби пересадки органів тварин людині, але всі вони закінчувалися відторгненням вже через кілька днів». За даними того ж МОЗу, в 1924 році відбувся історичний факт пересадки нирки кози людині в Україні. Операцію провів знаменитий В. Ф. Войно-Ясенецький. Цікаво що Ясенецький був не лише вченим лікарем а й священиком, якого ще називали святитель Лука. Свою операцію він здійснив в умовах сибірського заслання, в яке він був засланий саме за свою проповідницьку діяльність.

До речі це не єдиний випадок причетності церковних мужів до трансплантації. Так на Валенсійському соборі в Іспанії є дерев'яний горельєф із зображенням святих братів Косми і Даміана - арабських лікарів, що, за переданням церкви ще в III столітті нашої ери зробили пересадку ноги. Так це чи ні судити тяжко але той факт що таке зображення існує вказує що ідея трансплантології була не чужою для церкви.

Чому ж тоді сучасна церква засуджує трансплантацію органів після смерті розглянемо пізніше, а зараз розглянемо ще декілька історій з розвитку трансплантології.

Так ще в тридцятих роках минулого століття інший український вчений – хірург Ю.Ю. Воронний був першим хто здійснив пересадку трупної нирки в клінічних умовах, повідомляє МОЗ. Статтю про цю подію навіть розмістив іспанська медичний журнал "MinervаChirurgica" в 1934 році. В журналі було відзначено, що нирка включилася в кровотік і почала працювати, але пацієнтка прожила не більше двох діб. Ю. Вороний провів п'ять подібних операцій і всі вони мали однаковий результат. На той час головною проблемою трансплантології була нестача знань з імунології, що і загальмувало розвиток галузі більш ніж на тридцять років. Але в той же час операції Вороного довели можливість пересадки трупних органів живій людині і спростували всі теорію про дію «трупної отрути». І вже в Америці через 20 років була зроблена перша успішна операція з пересадки нирки хірургом Д. Мюрреєм. МОЗ повідомляє що Донорська нирка була взята у брата-близнюка: «… хворий прожив після операції ще двадцять років, зберігаючи при цьому соціальну активність. Але це була споріднена пересадка, яка не в змозі була вирішити проблеми донорства. У зв'язку з цим почали проводитися глобальні дослідження в галузі вивчення імунокомпетентних клітин».

Якщо відкинути моральний аспект а саме що матеріалами для операцій стають органи тварин чи трупів людей, читаючи про перші операції з трансплантації органів можна навіть захоплюватись завзятістю лікарів та безмежними науковими та технічними можливостями. Лікарі намагаються рятувати життя. А історія про те що завдяки своїй жертовності та завзятістю лікарів брат спасає свого брата близнюка навіть дещо навчає нас жертовності та милосердю.

Мине час і лікарям під силу буде надавати медичну допомогу безнадійно хворим пацієнтам. Й дійсно з часом в США, Німеччині, Швейцарії та інших розвинених країнах хірурги-трансплантологи навчилися пересаджувати печінку, серце та інші органи, й як про це люблять писати в ЗМІ «рятуючи тим самим безнадійно хворих людей».

Проблема відторгнення вирішена. Але ті самі ЗМІ чомусь замовчують якою ціною це було вирішено.

Як ми бачимо з мертвим матеріалом в трансплантологів нічого не вийшло. Й тому лікарі вирішують змінити критерії визначення смерті людини.

Т.Г. Аболіна в книзі «Прикладна етика» зазначає: «Перші операції з трансплантації органів викликали у світі подив, захоплення безмежними науковими та технічними можливостями, професійною унікальністю проведених операцій; отримували однозначну підтримку та схвалення і формували так звану трансплантаційну ейфорію. Але одне із найунікальніших досягнень людської культури - пересадка серця, загострило ряд етико-філософських проблем, зокрема, визначення критеріїв смерті людини, оскільки трансплантація потребує серця, "що б'ється", та й успішність пересадки інших органів залежить від часу, що минув після смерті донора.

До середини XX ст. критерієм смерті людини вважалась біологічна смерть, що позначало стан незворотної загибелі організму і визначалося єдністю трьох ознак: припиненням серцевої діяльності (зникненням пульсу на великих артеріях, припиненням біоелектричної активності серця); зупинка дихання, зникнення усіх функцій центральної нервової системи.

У 1959 р. французькі невропатологи П. Моллар та М. Гулон описали стан позамежової коми, чим започаткували концепцію "смерті мозку" як основного свідчення смерті людини. У 1966 р. в медичній школі Гарварду чітко визначили критерії смерті мозку, а юридичне оформлення концепції "смерті мозку" відбулося 1968 р. в Лондоні на засіданні Всесвітньої організації здоров'я (ВОЗ) та ЮНЕСКО.

Щоправда, одразу питання про тотожність понять "біологічна смерть" і "смерть мозку" не стояло, однак з початку 1980-х років задля вирішення питань та завдань трансплантології "смерть мозку" стає достатньою для визначення біологічної смерті і закріплюється в законодавстві багатьох країн світу».

Це дало поштовх від одиничних й здебільшого невдалих операцій проводити тисячі операцій які в більшості випадків є вдалими. Механізм продовження життя одним за рахунок смерті інших запущено. Й саме цей механізм намагаються запустити в Україні.

СМЕРТЬ (біологічна) — безповоротне припинення життєдіяльності організму. Ознаки біологічної смерті: повне припинення дихання, відсутність пульсу і серцебиття, відсутність рефлексів, мертвотна блідість шкірних покровів, розслаблення мускулатури, у тому числі і опущення нижньої щелепи, зникнення блиску очей, втрата чутливості, поступове охолоджування тіла аж до повного, розширення зіниць з відсутністю реакції на світло. Пізніше настає те, що заклякнуло м'язів, що починається з нижньої щелепи і потилиці, охоплює м'язи всього тіла через 6—8 ч і продовжується декілька днів, з'являються трупні плями, спочатку на пологих частинах трупа (спина, зовнішні сторони плеча).

З розвитком реанімації такі явища, як зупинка дихання і серцебиття, перестали вважатися безповоротними. Початком настання безповоротних змін слід вважати лише посмертну денатурацію білка. Після загибелі кліток

центральної нервової системи смерть настає не більше ніж через 5—6 хвилин.

Констатує смерть лікар, а медична сестра записує час смерті в історію хвороби. Труп роздягають, укладають на спину з розігнутими кінцівками, підв'язують нижню щелепу, опускають віка, накривають простирадлом і залишають в ліжку на 2 години.

Смерть мозку - повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів. Смерть мозку прирівнюється до смерті людини. Хочеться лише зауважити, що «прирівнюється до смерті людини» й «фактично є смертю людини» це дві різні речі. Що про трансплантацію органів після смерті говорять науковці

Ольга Компанієць; Консултант: В.Ф. Саенко, д.м.н., Професор член-кореспондент АМН України.

«Трансплантаційна хірургія в світі розвивається настільки швидко, що кількість різних пересадок органів і тканин досягло 40 000 на рік, і в найближчі десятиліття буде становити 50% всіх операцій. У країнах, які у нас прийнято називати "розвиненими", на 1 млн. - 500 осіб мають можливість перебувати на гемодіалізі, 40 - отримують донорську нирку, 12-ти пересаджують інші життєво важливі органи. В Українї, починаючи з 1999 року, коли був прийнятий Закон про трансплантацію органів, ведетьсяборотьба за зміну його статті 16 - введення так званої презумпції згоди. Презумпція згоди полягає в тому, що мається на увазі прижиттєве згода більшості членів суспільства на забір органів після смерті, але у випадку категоричного неприйняття людина має право написати письмову відмову. Презумпція незгоди - навпаки, прижиттєве незгоду на забір органів. Каменем спотикання такому випадку стає бесіда з живим здоровою людиною про забір органів після смерті. Немає такоїобласті в медицині, де настільки яскраво були б сфокусовані проблеми етичного порядку, як в трансплантології. Презумпція згоди існує у Фінляндії, Португалії, Австрії, Швеції, Іспанії, Італії, Греції, Бельгії, Франції. Презумпція незгоди - в США, Латинській Америці, Великобританії, Ірландії, Данії. Проведений аналіз кількості заборів органів в країнах, де прийнятий Закон про трансплантацію, показав, що середня кількість донорів на 1 млн. населення становить 178. Найбільше кількість мультиорганну заборів (27) виконується в Іспанії; так зване "іспанське диво" стало можливим завдяки спільній цілеспрямованій роботі системи охорони здоров'я, засобів масової інформації та національного трансплантаційного об'єднання в рамках національної програми з донорства, прийнятої в 1989 році. Роль формування позитивної громадської думки підтверджує той факт, що після проведення всесвітніх трансплантаційних ігор в Манчестері, за якими спостерігали160 млн. глядачів, у Великобританії число осіб, які погодилися стати донорами, збільшилася на 36%.

В Українї за більш ніж 30 років клінічної трансплантації виконано приблизно 1500 пересадок нирок, 10 - печінки, 1 пересадка серця, 3 - підшлункової залози. Трансплантацій легкого, тонкого кишечника не було проведено зовсім. В середині дев'яностих виконувалося близько ста пересадок нирок в рік, в останні роки - 35. Стверджується необхідність отримання згоди на вилучення органу у чоловіка або спільно проживають родичів. Цим мається на увазі наявність спадкових прав у родичів на органи донора. Кожна людина прижиттєво може для себе вирішити проблему донорства: він може бути згоден на посмертний паркан, не згоден або не визначитися. У перших двох випадках все очевидно і чоловік (дружина) або спільно проживаючи родичі тут ні при чому. Про цезгадується в 16-й статті. Найпоширенішими причинами відмов з боку близьких можуть бути надія на сприятливий результат, небажання брати на себе відповідальність перед іншими родичами, підозра в непорядності, агресивні і наполегливі спроби отримання згоди з боку медперсоналу і т.д. При будь якій концепції бесіда з родичами необхідна, але має різне забарвлення - дозвільну або повідомну - в разі відсутності прижиттєвого рішення. Боротьба з дванадцятою статтею Закону ведеться з моменту його опублікування. Загальноприйнята думка трансплантологів таке: введення "презумпції незгоди" погубило українську трансплантацію».

Й щоб це якнайкраще донести до людей в ЗМІ часто роблять наголос про те що церква не проти а іноді навіть що церква посилаючись на жертвеність благословляє людей на це.

Що про це говорить церква:

«Жест дарування має походити із свобідного вибору донора, його почуття солідарності та милосердя, а тому виключає будь-який примус чи спекуляцію».

Взяття органів від мертвого донора

« У випадку взяття органів від трупа виникає проблема, пов'язана з вирішенням того, як розпоряджатися мертвим тілом людини, беручи до уваги, що його, з одного боку, не можна вважати скелетом тварини або звичайною неживою річчю, а з іншого боку — не варто порівнювати з тілесністю живої істоти.

Основний принцип вказує на те, що, дотримуючись обов'язку шанувати тлінні останки покійного як пам'ять про особу, яка існувала у цій тілесності і яка очікує на воскресіння тіла, труп, як вважав Папа Пій ХІІ, не є більше людиною. Однак, коли йдеться про взяття органів від такого тіла, виникає ряд моральних проблем, зокрема встановлення діагнозу смерті та задокументована згода на трансплантацію.

Як стверджує Папа Іван Павло ІІ, одинарні життєві органи можуть братися лише з мертвого тіла. Це вимагає розгляду одного з актуальних питань, яке часто дискутується на різних форумах з біоетики і на яке вимагають дати відповідь суспільні кола. Йдеться про встановлення діагнозу смерті, тобто про те, коли особу можна вважати справді мертвою.

Опанування нових неврологічних знань спричинило сьогодні певну зміну в самому понятті смерті: відбувся перехід від розуміння поняття смерті як точної і раптової «події», що співпадає з припиненням биття серця і самостійного дихання особи, до поняття смерті, що розуміється як «процес», який відбувається упродовж певного часу, починаючи від «безповоротного моменту», тобто безповоротної дезінтеграції цілісності індивідуального організму, яка збігається з повним припиненням активності мозку».

З Катехизису Католицької Церкви. Представлений 11.10.1992 Апостольської конституції FideiDepositum Папи Івана Павла II

Повага до особистості та наукові дослідження

«Пересадка органів морально неприйнятна, якщо донор або її законні представники не дали на те згоди, повністю віддаючи собі звіт в тому, що відбувається. Пересадка органів відповідає моральному закону і може бути гідна похвали, якщо фізичний і психологічний ризик, який бере на себе донор, пропорційний шуканого блага для пацієнта. Морально неприйнятно безпосередньо приводити до інвалідності або до смерті одну людську особистість - навіть якщо це робиться для того, щоб продовжити життя інших людей».

«Розтин трупів морально допустимо, якщо воно проводиться з науковою метою або в рамках судового слідства. Безкорисливий дар органів після смерті законний і може бути похвальним. Кремація дозволена Церквою в тому випадку, якщо вона не є вираженням невіри у воскресіння тіла».

Російська Православна Церква в «Основах соціальної концепції Російської православної церкви» зазначає:

«У цьому документі, який було прийнято у 2000 р. на Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви, зафіксовано морально-етичну оцінку трансплантологічної медицини представниками російського православного духовенства та вказано на етичні норми, яких повинні дотримуватися фахівці-трансплантологи та пацієнти.

XII. 7. Сучасна трансплантологія (теорія та практика пересадки органів і тканин) дає можливість допомогти багатьо хворим, які раніше були приречені на смерть або важку інвалідність. Проте водночас розвиток цієї галузі медицини, збільшуючи потребу у необхідних органах, породжує певні моральні проблеми й може стати небезпечним для суспільства. Зокрема, безвідповідальна пропаганда донорства та комерціалізація трансплантаційної діяльності створюють передумови для торгівлі людськими органами, загрожуючи життя та здоров’ю людей. Церква вважає, що органи людини не можуть бути об’єктами купівлі-продажу. Пересадка органів від живого донора може основуватися тільки на добровільній пожертві заради порятунку іншої людини. У цьому разі згода на трансплантацію (вилучення органа) стає проявом любові та співчуття. Однак потенційний донор має бути повністю поінформований про можливі наслідки експлантації органу для його здоров’я. Експлантація, яка загрожує життя донора, є морально недопустимою. Наразі найпоширенішою є практики вилучення органів у щойно померлих. У цьому разі слід точно встановити момент смерті. Неприпустиме продовження життя однієї людини коштом вкорочення життя іншої (наприклад, через відмову медичних процедур для підтримки життєдіяльності).

На основі Божого Одкровення Церква сповідує віру в тілесне воскресіння мертвих (Вих. 26. 19; Рим. 8. 11; 1 Кор. 15. 42-44, 52-54; Флп. 3. 21). Церква виражає гідну шану тілові померлої людини через християнський обряд поховання. Однак посмертне донорство органів може стати виявом любові, що триває і потойбіч смерті. Такий дар або заповіт не може вважатися обов’язком людини. Тому умовою правомірності та моральної правильності експлантації є прижиттєва згода донора. У разі, якщо воля потенційного донора лікарям не відома, вони повинні звернутися до його родичів або близьких, щоб її з’ясувати. Так звану презумпцію згоди потенційного донора на вилучення органів та тканин його тіла, закріплену законодавством деяких країн, Церква вважає неприпустимим порушенням людської свободи…

XII. 8. Практика вилучення людських органів, придатних для трансплантації, а також розвиток реанімації породжують проблему правильної констатації моменту смерті. Раніше критерієм смерті вважалася зупинка дихання та кровообігу. Однак завдяки вдосконаленню реанімаційних технологій ці життєво важливі функції можуть штучно підтримуватися упродовж тривалого часу. Акт смерті перетворюється таким чином у процес помирання, залежний від лікаря, що покладає додаткову відповідальність на сучасну медицину.

У Святому Письмі смерть трактується як розставання душі з тілом (Пс. 145. 4; к. 12. 20). Отже, можна говорити, що життя триває. Доки організм працює як єдине ціле. Продовження життя за допомогою штучних засобів, при якому фактично працюють тільки окремі органи, не може розглядатися як обов’язок та бажане за будь-якого випадку завдання медицини. Відтермінування смертної години іноді тільки побільшує страждання хворого, позбавляючи його права на гідний, «мирний та безгрішний» кінець, якого православні християни просять у Господа під час Служби Божої. Коли активна терапія стає неможливою, її місце має зайняти паліативна допомога (знечулення, догляд, соціальна та психологічна підтримка), а також пастирська опіка. Ці заходи мають на меті забезпечити істинно людський кінець життя, зігрітий любов’ю та милосердя».

Єпископ УЛЦ Вячеслав Горпинчук в блозі який він веде особисто висловив дуже чітко й обґрунтовано свою думку по цьому поводу:

« З погляду Писання, а отже і Християнської Церкви, смерть людини настає тоді, коли її душа остаточно покидає тіло. Визначити це, звісно, можна з певністю лише тоді, коли в тілі починаються незворотні процеси тління. Але для трансплантологів, здається, саме таке визначення неприпустиме. Їм важливо мати органи, які ще не відмерли, тобто фактично ще живі органи ще теплого і, цілком можливо, ще дуже навіть живого людського тіла.

Людину Господь створив на Свій образ і подобу (Буття 1:27), тож саме людина – вінець Божого творіння. Господь надзвичайно цінує людське життя. Господь Сам стоїть на захисті людського життя. Він каже: «Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим» (Буття 9:6). У разі ухвалення пропонованого законопроекту наше суспільство опиниться перед дилемою, яка з’явиться перед лікарями і тими хірургами, що захочуть швиденько добратися до органів людини, яка, скажімо, потрапила в автомобільну аварію і не виявляє ознак життя. Що робити: ухвалити рішення про смерть мозку і почати відбирати органи в ще теплого пацієнта та допомогти іншому пацієнтові, який страждає через те, що в нього не діє якийсь орган, а чи (якщо не врятувати, то бодай) зробити все, аби дати шанс вижити, на перший погляд, неживій людині, а іншій, яка має законні підстави сподіватися на швидку смерть свого потенційного донора, в такій очікуваній допомозі відмовити?...

… чи можуть християнські церкви підтримати зазначену урядову ініціативу? На мою думку, така підтримка, окрім уже вище викладених міркувань, не відповідатиме сутності християнства і його погляду на страждання та хвороби. Ми віруємо, що хвороби та страждання розпочалися внаслідок гріхопадіння ще наших прабатьків, Адама та Єви. Страждання завжди будуть у цьому світі аж до другого приходу Господа Ісуса Христа у славі. Але намагання позбутися страждань будь-якою ціною – не від Бога. Це, радше, язичництво у всій своїй потворній красі. Хоча початок страждань і хвороб – у прабатьківському гріхові, страждання, попри покарання за певні гріхи, часто дається Богом, аби не лише давати вишкіл вірі страдника, але й аби давати вишкіл милосердю ближніх його, щоб ми, як християни, були свідками Божих чуд та виконання Божої волі про спасіння усіх людей, за яких помер Син Божий, Ісус Христос, і Який воскрес для нашого виправдання, аби ми вірували та пам’ятали, що наша батьківщина – на небесах, а не докладали усіх мислимих і немислимих зусиль, з аморальними включно, для продовження свого перебування в цьому грішному світі. Ми покликані не для того, аби робити світлішим гріх, а покликані ми, аби бути світлом для світу, що перебуває в темряві гріха, аби більше людей виходило на світло Євангелія Христового і тішилися цілою перспективою щасливого та безболісного життя у вічності, будучи вільними від усіх і водночас будучи слугами для всіх, зі страдниками включно. Погляд християн спрямований на Христа, на Його воскресіння і життя у Його Царстві і підсумований завершальними словами великого християнського Символу віри: «Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку».

Як ми бачимо в питанні щодо трансплантації органів після смерті церква виступає одностайно проти. Й якщо ми в ЗМІ читаємо статтю якогось журналіста який намагається нас запевнити що трансплантація органів після смерті це благе діло яке церква схвалює то ми повинні знати що таким чином нас намагаються ввести в оману. Бо всюди де церква допускає можливість використання органів людині після смерті для трансплантації мається на увазі біологічна смерть а не смерть мозку. При якій фактично живу людину яку ще можна спасти«розбирають» на «запчастини». Для церкви саме серце є ознакою життя. Й ось чому поки проводились операції по пересадці органів де донором були мертві, церква мовчала або навіть приймала в цьому участь. Як с прикладом святителем Лукою.

За Біблією саме серце означає центр духовного і фізичного життя людини: «Якщо ви справді слухатимете мої веління, що я вам сьогодні заповідаю: любити Господа, Бога вашого, і служити йому всім вашим серцем і всією вашою душею»(Вт. 11:13) й «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне.» (Дії. 4:32). Також Біблія навчає що серце вказує на її внутрішній світ: «А як Господь, Бог твій, вижене їх перед тобою, ти не кажи в своєму серці: За мою праведність привів мене Господь мій, щоб зайняти цю землю, - тоді, коли насправді за беззаконня тих народів Господь жене їх геть із-перед тебе»(Вт. 9:4) та істинну людську сутність: «Не захоплюйтеся всілякими та чужими науками. Бо річ добра зміцняти серця благодаттю, а не стравами, що користи від них не одержали ті, хто за ними ходив»(Євр. 13:9). Біблія пов'язує із серцем всі функції свідомості людини такі як мислення, рішучість, відчуття, прояв любові, прояв совісті. Й більше того Біблія навчає що, серце становить центр життя взагалі як фізичного так і духовного.

Коли в людини б’ється серце в розумінні Біблії то вона фізично жива. Тому вбивати її ніхто немає права. Якими б гуманними мотивами це б не обґрунтовували.

Закон Божий заповідає нам: «Не убий». І визнавати пересадку органів людини після смерті, мається на увазі саме в визначені смерть мозку, означає бути сучасником злочину. Й Церква як тіло Христове на це ніколи не йшла, не йде і не піде.

Тай самі лікарі це також визнають: «Смерть людини - наступає в результаті загибелі організму як цілого. В процесі вмирання виділяють стадії: агонію, клінічну смерть, смерть мозку і біологічну смерть».

Також хочеться зазначити що людина наділена Богом Творцем свободою вибору а концепція так званої «призумції згоди» позбавляє її права вибору. Тим паче на прикладі тих же США в яких діє «призумція незгоди» і які є лідером по пересадці органів видно що «призумція незгоди» дієва. А що вона виявилася не дієвою в нас це ще не означає що ї потрібно міняти.

Дмитро Дідківський. (Доповідь для пастирської конференції Київської Єпархії УЛЦ)

Інструкція з діагностики смерті мозку, визначення моменту припинення реанімаційних заходів та визнання людини померлою.

Катехизис Католицької Церкви.

Блог «Українське Лютеранство»

Електронна бібліотека Греко Католицької Церкви.

Вікіпедія та інші вільно доступні інтернет ресурси.

«Прикладна етика» Аболіна Т.Г.